Петро Іванович Калнишевський (1690 – 1803).

Був останнім із плеяди видатних отаманів Славнозвісного Війська Запорозького.

Народився майбутній кошовий 3 липня (20 червня за старим стилем) 1690-го року у селі Пустовійтівка, Лубенськиого полку на Гетьманщині (нині Роменського району, Сумської області) у сім’ї православного священника.

Як і прийнято за православними канонами по 8-ми днях з народження, 12 липня (29 червня за ст.ст.) у свято первоверховних апостолів Петра і Павла, над немовлям було звершено Таїнство Хрещення з нареченням імені Петро, в честь святого апостола Петра.

Однак Петро не став священиком, як його рідний брат Семен, а у восьмирічному віці, слідом за старшим братом, Андрієм, пішов на Запорозьку Січ. Його прийняв родич Давид Калниш до Кущівського куреня, де він служив джурою.

В 1752 р. – згадується уже як похідний полковник.

В 1754 р. – як військовий осавул.

1755 – 1757 рр. звершується запорозька депутація до Петербурга по «деяких військових потребах», і Петра Івановича, як муру людину, включають до її складу.

Після повернення його на рік (1757 – 1758) обирають – військовим суддею.

Після цього, в 1758 – 1760 рр., бере участь в депутації, відправленій до Петербурга.

1760 – 1762 рр. його знову обирають – військовим суддею.

1762 – 1763 рр. вперше був обраний – кошовим отаманом. В цьому званні Калнишевський був відправлений до Москви для присутності при коронації Катерини II. Але наступного року, імператрицею усунутий з посади кошового.

1 січня 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і Петро Іванович залишався в цьому званні більше 10 років підряд, до самого знищення Січі в 1775 р.

Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини, зокрема, у війні 1768-1774 рр. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінченні – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. «Калниш» діями козацьких полків і флоту врятував регулярну російську армію графа Румянцева під Ларгою і Кагулом, брав участь в штурмах Бендер і Ізмаїла, у взятті Перекопа. Військо Запорозьке в цілому відзначилось в боях за турецькі фортеці Очаків і Сілістрію, в рейдах по кримським тилах і зайняло добре укріплену фортецю Кафу (центр работоргівлі).

В 1770 р. нагороджений золотою медаллю з діамантами (можливо і вищою нагородою Російської імперії – орденом св. всехвального апостола Андрія Первозванного).

У 1773 р. – Калнишевському присвоєно армійське звання генерал-лейтенанта.

Ктитор (благодійник). Перші з відомих нам значних вкладів були внесені Петром Калнишевським в Троїцьку церкву рідного села Пустовійтівка: в 1757 р. – кипарисовий хрест, а в 1762 р. – Євангеліє в дорогій оправі, ціною в 500 рублів. В 1763 р. Січова церква Покрови Святої Богоматері отримала Євангеліє прикрашене сріблом і камінням з позолотою за 1025 рублів.

Виключно на власні кошти, Петро Калнишевський побудував: соборну церкву в містечку Лохвиця (Полтавська обл.), церкву Покрови Пресвятої Богородиці в містечку Ромни (Сумська обл.), церкву Святої Трійці в рідному селі Пустовійтівка (Сумська обл.), церкву Святого Георгія в селі Петриківка, названому так на ім’я кошового отамана (Дніпропетровська обл.), найбільшого храму серед всіх запорізьких церков – дев’ятикупольного Свято-Троїцького собору (1775–1778) в селі Новоселиця (м. Новомосковськ, Дніпропетровська обл.). Як і колишні кошові отамани, Калнишевський продовжував надавати велику матеріальну підтримку Києво-Межигірському Спасо-Преображенському монастирю. В 1765 р. після пожежі ним відновленню багато монастирських будівель, а в 1772 р. побудував в цій же обителі великі кам’яні ворота і біля них церкву в ім’я апостолів Петра і Павла. А також кошовий був ктитором монастиря на честь зішестя Святого Духа на апостолів в Драгомирні (Буковина, Румунія), Секульского і Нямецького монастирів в Молдовлахії (Румунія).

Українське козацтво підтримувало тісні зв’язки з Афоном, звідти запрошували досвідчених наставників і старців, робило щедрі пожертви на монастирі Афона, звершували паломництво (прощу), а нерідко і самі приймали на Афоні чернечий постриг і звершували подвиг в монастирях Святої Гори.

Друг Петра Івановича Калнишевського, теж виходець із українських козачих священників, і теж Петро Іванович але Величковський (1722–1794), більше відомий за чернечим іменем Паїсій (Величковський або Нямецький) – заснував на Афоні козацький Свято-Іллінський скит. Коштом кошового і трудами старця Паїсія була створена чернечо-аскетична школа, яка здійснювала титанічні труди по: перекладу святоотцівських трудів на слов’янську мову, відродженню втрачених традицій православного старчества і ісіхазму – що дало могутній імпульс не тільки для відродження справжнього чернецтва і духовності, а і відродженню православної східнослов’янської культури. Можна сказати, що Калнишевський, хоч і опосередковано, посприяв появі таких святих як Серафим Саровський, Оптинських старців, Глинських старців і т.д.

Ще одним центром української духовності на Афоні був заснований запорозькими козаками в 1747 р. скит Різдва Богородиці «Чорний Вир», існувавший на Афоні в XVIII – XIX століттях при Зографському монастирі. Ця обитель являлася важливою сполучною ланкою Святої Гори Афон і Запорозької Січі. Зв’язок з монастирем, в якості ктитора, підтримував і останній кошовий отаман, з любов’ю називаючи цей святогірський скит «Духовним Запоріжжям».

В ніч з четверга на п’ятницю, 15-16 червня (4-5 червня за ст.ст.) 1775 року Запорозьку Січ оточила 45000 царська армія під командуванням генерал-поручика Петра Текелія, яка складались з 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами. На той момент козаків на Січі оставалось не більше 3000, інші розійшлися по домівках на 3-х денне святкування «Зелених свят», яке починається з дня Святої Трійці, П’ятидесятниці, неділя 11-го червня. Для віруючих козаків цей період був важливим ще й тому, що цей тиждень був всеїдним (загальниця) перед початком Петрівки. З понеділка (19 червня) розпочинався Петрів піст, і християни заговлялися напередодні. Козача старшина отримала ультиматум – капітулювати. На раздуми давалося 2 години. Щоб не допустити неминучої в разі опору масової гибелі побратимів, 85-річний Калнишевський, настоятель січової церкви Покрови Пресвятої Богородиці архімандрит Володимир (Сокальський) та генеральна старшина приймають рішення здатися без бою. Козацький духівник наполягав не проливати християнську кров, та ще й у ці святі дні. При такій чисельній перевазі (15/1) таке важке рішення зберегло життя козаків, які пізніше в гирлі Дунаю, на території підвладній Османській імперії змогли заснували – Задунайську Січ. А всі Січові укріплення і всі споруди на території фортеці було зруйновано, архів і військову скарбницю з клейнодами і коштовностями вивезено. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано. Останього отамана довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року.

Соловецький хрест Петра Калнишевського – це моральні страждання людини, яка на волі була наділена величезною владою і багатством, і раптом була невинно обвинуваченою і позбавленою і свободи, і багатства, і влади. Християнський подвиг віри Петра Калнишевського можна порівняти з подвигом віри старозавітного Іова Багатостраждального. Останній кошовий отаман місце своєї скорботи сприйняв як місце духовного подвигу. Як було в традиції у запорожців, якщо вони не гинули на війні, то часто йшли закінчувати дні свого земного життя, борючись в подвигах духовних в монастир. Мабуть, свого часу таку кончину готував собі і Петро Калнишевський, будучи ще кошовим отаманом. Тому зі спокійним духом Петро Іванович прийняв волю Божу, коли царським указом був заточений в монастир, куди можливо і так прагнула його душа.

У щорічних відомостях, де соловецький архімандрит коротко відзначав образ поведінки в’язнів, про запорізького отамана незмінним був такий запис: «ныне житие препровождает смиренно и никаких безпокойств никому от него не происходит». Чверть століття пройшло в усамітненій молитві, лише тричі на рік, на Великдень, Преображення і Різдво, його виводили з келії, для присутності на святкових богослужіннях і урочистому обіді. З вилучених великих статків Калнишевського на його утримання виділявся 1 рубель в день, але половину цих коштів кошовий потратив на благодійність. Простий соловецький монах отримував 9 рублів в рік, а простий в’язень від 10 до 30 рублів в рік.

15 березня 1801 р.  імператор Олександр I, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про амністію осіб, які утримуються в ув’язненні у військовому відомстві Таємної експедиції. Серед тих, хто був включений в даний список Петро Калнишевський був під №1.

У відповідь на дарування новим імператором йому свободи кошовий відповідає, що і тут, в Соловецькому монастирі, свободою «наслаждаюсь в полной мере». Таким чином, згідно зі свідоцтвом самого Петра Івановича, в кінці життя він досяг тієї духовної свободи, до якої прагне всякий православний християнин. Не бажаючи через старість (йому вже було, згідно з документом, повних 110 років) і сліпоту залишати Соловки отаман просить залишити його на колишніх умовах в монастирі, щоб: «остаток дней моих посвятить в служении Единому Богу в сем блаженном уединении, к коему чрез двадцатипятилетнее время моего здесь пребывания привык я совершенно, в обители сей ожидать с спокойным духом приближающегося конца моей жизни». Олександр I задовольнив прохання Калнишевського.

Отримавши свободу Петро Іванович став простим послушником Соловецької обителі і проживши два роки на волі, спочив у мирі з людьми і Богом «смертю благочестивою, доброю» 13 листопада (31 жовтня ст.ст.) 1803 р.. Останній кошовий отаман Запорізької Січі був похований на почесному місці, поміж могилами видного державного і церковного діяча початку XVII століття Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита. У 1856 році за розпорядженням архімандрита Олександра Павловича на могилі Калнишевського була встановлена плита, на якій викарбувана епітафія, яка як не можна краще відображає духовний подвиг на Соловках останнього кошового отамана Запорозького Війська Низового: «Господь наш Иисус Христос положил душу свою на кресте за всех нас, не хочет  смерти грешника. Здесь погребено тело в Бозе почившего Кошевого бывшей некогда запорожской грозной сечи козаков, Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренне познавшего свои вины. Скончался 1803 года октября 31 дня в Суб. 112 лет от роду, смертию благочестивою доброю. Блажени мертвии умирающие о Господи: Аминь».

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 23 грудня 2014 р., журнал 88, Петро Іванович Калнышевский був причисленний до лику святих. Встановлено звершувати шанування 13 листопада, в день його представлення.

Фактична канонізація відбулася 13 листопада 2015 за торжественим богослужінням в Свято-Покровському соборі м. Запоріжжя, яке очолив предстоятель УПЦ, блаженніший Онуфрій, митрополит Київський і всієї України.

 

Петро Калнишевський
(картина В.В. Феоктистова)